HUG FOR HEROES

До війни Олександр Терещенко був оператором, чоловіком і батьком, який жив звичайним життям. Коли Росія вперше напала на Україну у 2014 році, він пішов добровольцем.

Під час оборони Донецького аеропорту серед його підрозділу впала ворожа граната. Він схопив її та накрив своїм тілом — і не встиг відкинути. Він втратив обидві руки й частково зір, але врятував чотирьох людей. Далі було довге перенавчання: як жити самостійно, як робити звичайні речі зовсім по-новому.

Замість того щоб замкнутися, Олександр присвятив себе іншим. Він заснував громадську організацію на підтримку ветеранів, які призвичаюються до життя після втрати зору та ампутації кінцівок. Як громадський активіст, а згодом заступник Міністра у справах ветеранів України, він відстоював права ветеранів на найвищому рівні.

Його послання до тих, хто живе з ампутацією, просте: «Я зміг — і ти зможеш!» Історія Олександра нагадує: навіть після найглибшого розлому людина може залишитися джерелом сили для інших.

Коли Росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну, Павло був студентом-стоматологом третього курсу. У вересні 2024 року він долучився до 12-ї бригади спеціального призначення «Азов».

Під час евакуації побратимів скид з дрона розтрощив йому ногу. Сімнадцять годин він тримав позицію під безперервним обстрілом. Коли допомога до нього дісталася, він уже знав, що кінцівку не врятувати.

Найбільшою мотивацією під час реабілітації було знову ходити. Спорт формував його з дитинства — тхеквондо, футбол, бокс, боротьба — і тепер саме він повернув його на ноги.

Для Павла спорт і близькі були не частиною відновлення, а самим відновленням.

До війни його другою пристрастю були гори — він тричі проходив Карпати. Зараз він готується до першого зимового підйому на протезі.

Сьогодні Павло повернувся до служби в новій ролі. Він працює над медіа та зборами для «Азову», використовуючи свій голос і свою історію на підтримку побратимів і посестер, які досі тримають лінію.

Олег народився і виріс у Чорткові, де пішов слідами батька на залізницю. Тридцять вісім років він працював машиністом — стабільне життя, стабільна справа.

Він уже був на пенсії, коли почалося повномасштабне вторгнення Росії. У перші дні війни він пішов на фронт добровольцем. Він втратив обидві ноги. Побратим врятував йому життя, наклавши турнікети просто на землі.

Його відновлення було довгим. Олег провів шість місяців у Сполучених Штатах, вчився ходити на протезах, а потім проходив подальшу реабілітацію в Україні.

Увесь цей шлях поруч була його дружина Наталія — вона стала його постійною опорою, допомагала пройти через відновлення й призвичаїтися до нової реальності. Вони одружені 36 років і мають двох дітей.

Олег і Наталія долучилися до програми Hug for Heroes разом. Їхня історія показує щось важливе: відновлення — це не індивідуальний процес. Воно спільне — між партнерами, у родинах і в часі, поки люди відбудовують своє життя після травми.

До повномасштабної війни Микола працював у театрі та кіно, будуючи життя в мистецтві разом із дружиною Катериною. У 2022 році він долучився до Сил оборони України — спершу служив у Національній гвардії, а згодом у бригаді «Азов» пілотом дрона.

У березні 2024 року під час бойового завдання біля Серебрянського лісу на Луганщині російська керована бомба влучила в позицію Миколи. Годинами він залишався під завалами, поки побратими намагалися дістатися до нього під вогнем. Того дня він втратив двох побратимів і обидві ноги вище колін.

Крок за кроком, через біль, реабілітацію та протези, Микола продовжував рухатися вперед. Він долучився до програми Hug for Heroes разом із дружиною Катериною.

Сьогодні Микола продовжує перетворювати свій досвід на дію. Разом із дружиною він підтримує збори для Національної гвардії України та відстоює доступність і інклюзію в Україні. У складі бригади він також допоміг створити «Інтеграцію» — підрозділ, який допомагає поранених військових і звільнених з російського полону повернути до служби.

Водночас Микола став публічним голосом українських захисників, які досі перебувають у російському полоні: він говорить про оборонців Маріуполя на міжнародних майданчиках, зокрема на Венеційському кінофестивалі. Попри все інше, він повернувся й на сцену — і продовжує працювати актором у Києві.

До повномасштабного вторгнення Віктор Драчук жив активним життям. Навесні 2023 року він долучився до Збройних сил України і служив у 95-й десантно-штурмовій бригаді.

Тієї осені під час бойових дій на Донеччині FPV-дрон влучив у його позицію. Віктор втратив обидві ноги. Після десятків операцій у Харкові, Києві та Львові він розпочав реабілітацію і отримав протези.

Крок за кроком Віктор відбудував своє щоденне життя і знайшов у ньому нову мету. Він занурився у спорт: пара-хокей, каякінг, скелелазіння, стрільба з лука, боротьба.

З часом він зрозумів, що хоче допомагати іншим ветеранам у їхній іншій битві — реінтеграції в цивільне життя. Через пілотний проєкт Hug for Heroes в Україні він познайомився з Вікторією — спортсменкою, інструкторкою і своєю майбутньою дружиною. Разом вони виступили на національному чемпіонаті з водного туризму, пройшовши маршрут 18 км, здобули звання кандидатів у майстри спорту і спустилися до найдовшої гіпсової печери Європи. Нещодавно в них народився син Данило — новий розділ в історії кохання та відбудови.

Сьогодні Віктор очолює Центр розвитку ветеранів у Львівському державному університеті фізичної культури, підтримуючи ветеранів через спорт, освіту та професійний розвиток.

З юних років Юрія тягнуло до спорту. Його життя робило багато поворотів — від роботи фрезерувальником до 20 років у морі — перш ніж він врешті повернувся додому, щоб підтримати родину.

З початком повномасштабного вторгнення Юрій пішов добровольцем захищати Україну. Спершу він служив біля білоруського кордону, а згодом воював під Купʼянськом на Харківському напрямку, де був поранений і втратив ногу.

Саме там, на кордоні, ще до поранення, Юрій познайомився з Ксенією — психологинею-волонтеркою, яка приїхала до військової частини. Вони закохалися й одружилися.

Через поранення, операції, реабілітацію Ксенія стала його найнадійнішою опорою — жінка, яка спершу приїхала слухати військових, тепер будувала життя з одним із них.

Після програми Hug for Heroes Юрій заново відкрив для себе бугурт — груповий бій затупленою зброєю, який він любив із дитинства. У тому ж клубі, «Нестримні», він також узявся за стрільбу з лука.

Сьогодні він активно тренується і виступає — нещодавно представляв Житомирщину на всеукраїнських ветеранських змаганнях «Північний форпост» у Чернігові.

Радиславу було девʼятнадцять, коли почалося повномасштабне вторгнення Росії. Він пішов добровольцем у перші дні війни і, попри свій вік і брак бойового досвіду, потрапив до бригади «Азов» — одного з найвимогливіших підрозділів України. Його батько вже був на фронті.

У жовтні 2023 року під час бойового завдання поруч із ним розірвалася мінометна міна. У двадцять один рік Радислав втратив обидві ноги.

Після поранення Радислав почав робити те, що відкладав до війни. Він занурився у спорт, зокрема дайвінг, і мріє самостійно зійти на Говерлу — найвищу вершину України.

Кожен день, каже він, — це ще одна нагода довести собі, що він досі сильний, і, можливо, нагадати комусь іншому, що життя не закінчується пораненням. Воно продовжується.

Радислав долучився до програми Hug for Heroes як частини свого шляху відновлення. Після Hug for Heroes він знайшов спосіб служити далі — цього разу поза полем бою.

Він прийшов до Національної академії внутрішніх справ, де працює у патріотичному вихованні курсантів і студентів та допомагає розвивати ветеранський спорт.

До війни Андрій жив спокійним цивільним життям, працював на складі в Запоріжжі. Він ніколи не служив у війську, але коли прийшло повномасштабне вторгнення Росії — він залишив звичайне життя позаду і пішов на фронт добровольцем.

У 2024 році він був поранений. Поранення забрало більше, ніж тіло — за його власними словами, щось у ньому зачинилося. Він повернувся додому закритим, із тягарем, до якого слова не досягали.

У програмі Hug for Heroes він знайшов те, чого не очікував: рівність.

Кожен чоловік там пройшов через той самий вогонь, і в цьому братерстві тишу, яку він носив у собі, почало відпускати.

Після програми Андрій долучився до «Січі», запорізької команди з футболу для людей з ампутацією, і знову вийшов на поле. Подорож до Швеції додала йому впевненості на протезі, і зараз він готується до наступної — до Франції.

Минулого року Президент України нагородив Андрія медаллю «За військову службу Україні».

Життя Павла було побудоване навколо медицини задовго до війни. Він виріс у Білій Церкві, навчався у місцевому медичному коледжі, працював парамедиком у екіпажі швидкої, а до 2020 року вже вчив військових, як рятувати одне одного в полі.

Коли почалося повномасштабне вторгнення, він був серед перших добровольців. Три роки він захищав Донеччину й Херсонщину у складі 72-ї механізованої бригади «Чорні запорожці», служив старшим бойовим медиком.

У 2023 році під Вугледаром, під час евакуації поранених побратимів, Павло підірвався на міні.

Він надав собі першу допомогу самотужки, але втратив третину правої гомілки. Після реабілітації він повернувся до свого підрозділу механіком ударних дронів.

Павло жартує, що тепер він пірат — зі своєю, як він каже, «стальною ногою». Під цим жартом лежить щось серйозніше: він бігає, катається на велосипеді, виступає в тріатлоні, нещодавно завершив напівмарафон.

Після програми Hug for Heroes Павло почав навчання у Львівському національному медичному університеті імені Данила Галицького. Він хоче стати хірургом і повертати людям надію.

До війни Василь жив у постійному русі. Він відслужив строкову у Військово-Морських силах, працював зварювальником у Європі, а вільний час віддавав природі — рибалка, походи, спортзал, лижні гонки взимку. Він був людиною, якій потрібно було, щоб тіло рухалося.

У 2023 році він долучився до 46-ї окремої аеромобільної бригади навідником танка. На околиці Мар'їнки, під час оборонних дій, він був поранений артилерійським вогнем.

Під час реабілітації він тримався однієї впертої волі — якнайшвидше стати на протези, знову жити самостійно, повернути власне життя у власні руки.

Програма Hug for Heroes дала цій волі те, чого їй бракувало — людей. У Швеції Василь зустрів інших ветеранів, які затягнули його глибше у спорт і волонтерство. Ці друзі або ця дружба поїхали з ним додому.

Сьогодні він грає за «Незламних», львівську команду з пара-хокею. Його життя знову активне — спорт, плавання, волонтерство.

Василь визнає, що у нього дві мрії, і вони нероздільні — жити в Україні, яка перемогла у війні та розквітає, і одного дня виступити на Паралімпійських іграх.

Євгеній — військовий майже все своє доросле життя. Після школи він обрав армію і служить із 2015 року — останнім часом старшим сержантом інженерного взводу та виконувачем обов'язків командира інженерно-саперного взводу.

У 2023 році під Вербовим на Запоріжжі Євгеній був поранений у бою. Пʼятнадцять годин він чекав у полі з накладеними турнікетами. Він втратив праву ногу вище коліна.

Під час реабілітації найбільшим джерелом сили для Євгенія була підтримка дружини, родини й друзів. Крок за кроком він вчився жити заново, на нових умовах.

У 2024 році він став першим ветераном в Україні, який склав водійський екзамен, адаптований для людей з інвалідністю — особистий рубіж, що відкрив дорогу, якою тепер пройдуть інші.

Євгеній долучився до програми Hug for Heroes разом із дружиною. Для нього однією з найцінніших частин цього досвіду була сила, яка приходить від перебування серед тих, хто прошов той самий шлях. Відновлення, як він побачив, не робиться самотужки — воно будується між людьми.

Сьогодні Євгеній продовжує служити в Національній гвардії України.

До війни Євгеній працював у лісовій санітарії та грав на гітарі в рок-групі. У 2022 році він долучився до Збройних сил України і служив гранатометником у 81-й окремій аеромобільній бригаді.

У березні 2023 року під час штурмових дій він підірвався на міні, коли евакуював пораненого побратима. Він втратив обидві ноги на місці.

Після поранення активність стала необхідною і для фізичного, і для психічного відновлення. Тренування та реабілітація допомогли йому повернути силу й рухатися далі через один із найважчих періодів життя.

Через пілотну програму Hug for Heroes в Україні Євгеній познайомився з Анною. Вона працювала там тренеркою та інструкторкою, і вони зустрілися під час одного з рафтингів невдовзі після його поранення. Їхні стосунки стали частиною самого шляху відновлення — побудовані на підтримці, руху й на тому, як вчитися рухатися вперед разом.

З часом Євгеній повернувся до служби. Він повернувся у свою бригаду, потім перевівся на навчально-інструкторську посаду в іншому підрозділі. Сьогодні він живе у Львові й працює в ресторані. Його найбільша мрія — навчитися бігати і стрибати на протезах і повернутися до служби у своїй первісній бригаді.